Так-так, на початках красуня Попелюшка із французької казки була взута не у кришталеві черевички, а у постоли. Та добряк Шарль Перро не тільки взув панянку в непрактичні скляні мешти, та ще й надрукував вигадану історію у «Казках матінки Гуски».
Утім, насправді постоли – взуття інтернаціональне. На Гуцульщині й досі спробуй тільки на велике свято, як-от весілля, взути щось модернове та сучасне, проігнорувавши постоли.
Воно й не дивно, адже у скількох піснях, казках та приказках йдеться про постоли! Тим часом сьогодні мало хто навіть із дорослих українців знає, що це – справжнє шкіряне взуття, в якому крокувало не одно покоління наших предків. До того ж у давні часи чоботарі не шили окремо правий та лівий постіл, а мешт взували на будь-яку ногу, бо так і справді зручніше: взув і забув.
Незважаючи на сучасні технології та досягнення, гуцульські майстри й досі шиють постоли вручну, хоча ця робота вимагає неабиякого досвіду та великих зусиль. Не дарма існує народна приказка: «Без знання і постоли не пошиєш».
Перш за все, потрібна теляча чи коров’яча шкіра, що ледве не рік вимочувалась у розчині соленої води з додаванням смерекової або дубової кори. Кожні два тижні розчин необхідно було міняти. І ще: для вимочування використовують виключно дерев’яні діжки.
Після цього шкіри довго чистили та м’яли (пригадуєте, як у старовинній казці Кирило Кожум’яка на березі Дніпра шкіри м’яв?). Тільки тепер майстер починав шити постоли. Між іншим, на початку ХХ ст. в Україні їх ще називали моршні або ходаки.
Кроїли, зважаючи, так би мовити, від обраної моделі – з тупим носом чи гостроносої та способу стягування. Також постоли могли бути зі шкіри без шерсті («вироб’яки») – як правило, їх взували на свята або носили багатії та заможні селяни, щодня ж ходили у постолах із сирої шкіри з шерстю («сирівці»), мощені на один бік, тобто кожен постіл підходив на будь-яку ногу. Завдяки задерикуватому, задертому догори носику гуцульські постоли нагадують човники. Підборів (по місцевому обцасів) вони не мають, бо так легше ходити по горах.
Застібаються вони або на шкіряні ремінці з пряжками (у заможних), або стягуються вовняними шнурівка. Ремінці чи шнурівка обкручувались декілька разів навколо ноги аж на висоту гомілки, поверх онуч або штанів (у чоловіків).
Пошити постоли – половина справи, ще потрібно їх прикрасити: адже кожну пару майстер розшиває бусинами, прикрашає тисненням або латунними вставками, мосяжниками цвяшками.
Гуцули вбиралися в постоли влітку і взимку. Зимою на ногу одягали «наперсницю» – малу м’яку вовняну онучу, поверх неї «поверхницю» – довгу грубу вовняну онучу та ще велику вологу вовняну онучу, а лише тоді взували постоли й шли на двір. Волога онуча на морозі одразу замерзала, створюючи термозахист.
До речі, ходити у постолах напрочуд легко та зручно, здається, що готовий в них крокувати аж ген десь за обрій Карпат.
Турфірма організовує майстрів на корпоративні фестивалі:
організація роботи майстрів та проведення майстер-класів на мальовничій місцевості серед гір в Івано-Франківськійобласті;
організація роботи майстрів та проведення виїзних майстер-класів з Івано-Франківської області;
декорування території в етнічному стилі;
прокат старожитностей;
прокат дерев’яних конструкцій (столи, лавки, гуцульські огорожі, драбини, острови).
Інформацію можна використовувати з посиланням на сайт:
http://www.okraina.com.ua/
Туристична фірма «Окрайна»
http://www.okraina.com.ua/tours/korporatyvni-tury/